Формулювання цього прохання багатьох дратує: адже Бог не вводить нас у спокусу. Справді, святий Яків каже нам: «Ніхто спокушуваний нехай не каже: Бог мене спокушає; бо Бог не може бути спокушуваний злом, і Сам Він не спокушає нікого» (Як. 1:13).
Аби якось це з’ясувати, нам стануть у пригоді слова Євангелія: «Тоді Дух повів Ісуса в пустиню, щоб диявол спокушав Його» (Мт. 4:1). Спокуса походить від диявола, але Ісусове месіанське завдання передбачає також досвід великих спокус, що відвели і постійно відводять людство геть від Бога. Як ми бачили, Він мусить зазнавати цих спокус аж до смерті на Хресті, отак відкриваючи шлях до нашого спасіння. Отже, не щойно по смерті, а в ній та в цілому Своєму житті Він мусить неначе «сходити в ад», у простір наших спокус і поразок, щоб взяти нас за руку та винести нагору. Послання до Євреїв на цьому аспекті дуже наголошує, визначаючи його як суттєву частину Ісусового шляху: «Тому, власне, що Сам постраждав, спокушуваний, може й спокушуваним допомогти» (Євр. 2:18). «Бо наш архієрей не позбавлений здатності розділяти наші немочі, а такий же досвідчений в усьому, крім гріха» (Євр. 4:15).
Погляд на книгу Йова, в якій під багатьма кутами зору вже окреслюється таїнство Христа, може сприяти нашому кращому розумінню. Сатана знущається над людиною, щоб таким чином здійняти на глум Бога: Його сотворіння, яке Він створив за Своїм образом, є нещасною істотою. Все, що в ньому здається доброго, є лише личиною; насправді ж людині – і то кожній – завжди важливий лише її власний добробут. Це висновок сатани, якого Одкровення називає «звинувачувачем братів наших», який «обмовляв їх перед Богом нашим день і ніч» (Од. 12:10). Знеславлення людини і Божого творіння є врешті-решт знеславленням Бога, виправданням відречення від Нього.
Сатана хоче на праведному Йові довести свою тезу: тільки-но в нього заберуть все, як він втратить і свою побожність. Так Бог дозволяє сатані випробовування, але до певної межі: Бог допускає не падіння людини, а її випробування. Тут дуже неголосно, ще невиразно, але все ж проявляється таїнство Заступництва, що в Іс. 53 сягає апогею: страждання Йова слугують виправданню людини. Своєю збереженою в стражданнях вірою він відновлює честь людини. Так страждання Йова є передусім стражданнями в сопричасті з Христом, Який відновлює честь усіх нас перед Богом і вказує нам шлях збереження віри в Бога навіть в найглибшій темряві.
Книга Йова може посприяти й нашому розрізненню між випробуванням і спокусою. Щоб стати зрілим, щоб справді дедалі більше просуватися від поверхової побожності до глибшої єдності з Божою волею, людині потрібне випробовування. Як виноградний сік мусить перебродити, щоб стати благородним вином, так і людині потрібно багато очищень, перетворень, для неї небезпечних, в яких вона може зірватися, але які все ж є неминучими шляхами до себе самої та до Бога. Любов завжди є процесом очищень, зречень, болісних перетворень нас самих, шляхом дозрівання. Якщо Франц Ксаверій міг сказати Богові в молитві: «Люблю Тебе не тому, що Ти можеш роздавати Небо або пекло, а просто тому, що Ти є Тим, ким є – моїм Царем і моїм Богом», – то до цієї остаточної свободи, звичайно, був необхідний довгий шлях внутрішніх очищень, шлях дозрівань, на якому підстерігала спокуса, небезпека зриву – і все ж шлях необхідний.
Тепер ми можемо вже дещо конкретніше пояснити шосте прохання Господньої молитви. Ним ми кажемо Богові: «Я знаю, що мені потрібні випробовування, щоб моя істота стала чистою. Розпоряджаючись цими випробовуваннями, відводячи – як у випадку Йова – злому частину вільного простору, згадай, будь ласка, про обмеженість моїх сил. Не доручай мені надто багато. Проклади межі, в яких я можу бути спокушеним, не надто далеко, і будь зі Своєю захисною рукою поблизу, коли мені стане занадто важко». Так пояснив це прохання святий Кипріан. Він каже: прохаючи «і не введи нас у спокусу», ми висловлюємо усвідомлення того, «що ворог не має жодної влади над нами, якщо не буде на це попереднього допуску Божого. Ось тому весь наш острах, все благоговіння й увага мають бути звернені на Бога; оскільки лукавий не зможе спокушати нас, якщо не дасться влади йому згори» (De domenica oratione 25, цит. вид, с. 285-286; [російською: О молитве Господней, цит. вид., с. 266 – 267]).
Роздумуючи над психологічною формою спокуси, св. Кипріан пояснює, що можуть бути дві різні причини, чому Бог надає злому обмежену владу. Це може діятися нам на покаяння, щоб заглушити нашу гордість, щоб ми знову відчули вбогість нашої віри, надії й любові та не пишалися, що ми великі завдяки самим собі: згадаймо фарисея, який розповідає Богові про свої справи, вважаючи, що йому не потрібно жодної благодаті. На жаль, Кипріан далі не уточнює, що означає інший вид випробовування – спокуса, яку Бог накладає на нас на славу – для Своєї прослави. Та як нам при цьому не згадати, що Бог наклав особливо важкий тягар спокус на особливо близьких до Нього людей, великих святих, від Антонія в пустелі і до Терези з Лізьє в благочестивому світі її Кармелю?[1] Вони, так би мовити, наслідують Йова, є неначе апологетами людини і водночас захисниками Бога. Більше того, вони перебувають в особливому сопричасті з Ісусом Христом, Який зазнав наших спокус. Вони покликані витримати спокуси якогось періоду історії на своєму власному тілі, у своїй власній душі, перенести їх задля нас, звичайних душ, і допомогти нам прямувати до Того, хто взяв на Себе всі наші тягарі.
Отже, промовляючи шосте прохання Господньої молитви, ми, з одного боку, маємо бути готові взяти на себе тягар випробовування, нам відміряного; з іншого боку, це є проханням саме про те, щоб Бог відміряв нам не більше, ніж ми здатні нести; щоб Він не випускав нас зі Своїх рук. Ми промовляємо це прохання з довірливим переконанням, слова для якого дарував нам святий Павло: «Бог вірний; Він не допустить, щоб вас спокушувано над вашу спроможність, але разом зі спокусою дасть вам змогу її перенести» (1 Кор. 10:13).
Із книги Йосифа Рацінґера «Ісус з Назарету»
